ЛЕКЦІЯ 1. ПРЕДМЕТ І ЗНАЧЕННЯ ЛОГІКИ. МИСЛЕННЯ І МОВА
1.Поняття про мислення
2. Предмет науки логіки .
3. Історичні етапи розвитку науки логіки
4. Мислення і мова. Семіотика
5. Значення логіки для правознавства та юридичної практики
Контрольні питання
1.ПОНЯТТЯ ПРО МИСЛЕННЯ
Логіка – одна зі стародавніх наук, що набула значення вступу (пропедевтики) до вивчення наук і здійснення наукових досліджень. І в сучасному світі вона залишається загальнокультурним феноменом, продовжує продукувати знання, що надають поштовху до розвитку постіндустріальної цивілізації, головною рисою якої є широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці.
Слово «логіка» походить від грецького слова logos, що означає думку, слово, висловлювання, міркування, сенс, закон.
Термін «логіка» використовується для позначення:
1) закономірностей об’єктивного світу («логіка природи», «логіка речей», «логіка подій», «логіка історичного процесу», «логіка процесуальних дій» і т. ін.);
2) природних інтелектуальних здібностей при повсякденному мисленні («природна логіка», «інтуїтивна логіка»);
3) культурного строгого професійного мислення;
4) навчальної дисципліни, що завжди була обов’язковою у європейській системі освіти;
5) науки, що досліджує людське мислення, методи побудови наукових теорій («наукова логіка»).
У переносному значенні використовуються такі вирази, як:
1) «добра логіка» як антипод «поганої логіки». У прямому сенсі логіка не може оцінюватися за допомогою моральних категорій «добре» або «погано». Вона може бути тільки правильною або неправильною;
2) «чоловіча» та «жіноча» логіки. У прямому розумінні логіка не має статевих ознак. З точки зору впливу психічних процесів на мислення людини логіка може бути строгою або нестрогою;
3) «залізна» логіка, під якою розуміється безсумнівна правильність, і т. ін.
Проте основним залишається розрізнення практичної інтуїтивної та наукової логік.
Практичний досвід мислення, не забезпечений науковим знанням, – це досвід спроб і помилок, де логічні помилки досить часто залишаються не усвідомленими.
Оскільки мислення є природним процесом, то в людини є, так би мовити, «інтуїція істини», тобто вона доволі часто «відчуває» правильність або помилковість у міркуваннях. Але впевнено довести, у чому полягає помилка і як її виправити, без наукових знань із логіки людина не може.
Від рівня такої досвідченості в практиці мислення залежить і якість людського життя. Логічне знання підвищує рівень свідомості людини, впливає на її соціальну продуктивність, забезпечує певний професійний рівень тощо.
О б’ є к т о м науки логіки є думка (як елемент) і мислення (як процес) людини.
Термін «мислення» використовується поряд із такими термінами, як «розум», «розсуд», «інтелект», «ум». Ці поняття взаємопов’язані, але вказують на різні аспекти людської діяльності. Коротко потрібно вказати на їх відмінні характеристики порівняно з мисленням.
Розум – це філософська категорія, що виражає найвищий тип мисленнєвої діяльності, тобто мислення на всезагальному рівні, здібність мислити взагалі. Розум виражає себе у формуванні принципів, ідеалів, ідей і керуванні ними. Розум є мисленням найбільш об’ємним, у якому здійснюються пізнання об’єктів і самопізнання.
Розсуд передбачає тільки пізнання об’єктів, але не самопізнання.
Інтелект – це інформаційний потенціал знань, отриманий комплексно завдяки свідомості, мисленню та розуму людини. Інтелект властивий не тільки людям, а й тваринам (обмежено). Штучний інтелект подібний до людського, може вирішувати аналогічні проблеми та виконувати такі самі завдання.
Оформлення здобутого чуттєвого досвіду в інтелектуальний інформаційний продукт здійснюється завдяки роботі мислення.
Ум обробляє та впорядковує отриману інформацію за допомогою мислення з метою забезпечення основних життєвих процесів людини.
Тобто мислення використовується в усіх цих формах свідомості.
Ступінь розумових здібностей людини різний, це відображається в здібностях здобувати знання, аналізувати інформацію.
Інтелектуал – це людина з високорозвиненим розумом і аналітичним мисленням. Розумність людини означає в першу чергу вміння категоріально мислити й керувати своїми емоціями, а це передбачає використання головного інструменту – правильного мислення. Мислення є психічним свідомим процесом.
Свідомість як процес ідеального відображення дійсності включає в себе мислення, знання, емоції, інтуїцію, пам’ять, волю. У цій структурі виділяють чуттєве пізнання й абстрактне мислення.
На рівні чуттєвого пізнання процес віддзеркалення починається з відчуття, потім переходить до сприйняття та завершується уявленням.
Відчуття – це відображення об’єктів або відношень між ними за допомогою окремих органів чуття (зору, слуху, нюху, смаку, дотику).
Сприйняття – це комплекс відчуттів, що створює образ об’єкта. Особливістю відчуття і сприйняття є необхідність безпосереднього контакту з об’єктом.
Уявлення досягається за допомогою пам’яті, що відтворює сприйнятий у минулому образ.
Уявлення має опосередкований зв’язок з об’єктом, що пригадується. На основі наглядного образу предмета продукується інформація про цей предмет.
Наприклад, свідок у судовому процесі пригадує певні події за допомогою їх уявлення. На основі уявлення можуть відбуватися процеси мислення, тобто здійснюється перехід до наступного рівня пізнання.
В основі мислення лежить процес утворення елементарних або складних асоціацій. Відмітними характеристиками мислення є такі:
1. Основна функція мислення – виявлення внутрішніх зв’язків пізнавальних предметів.
2. Передумовою мислення є чуттєве пізнання.
3. Мислення відносно незалежне від дійсності та може використовувати різні знакові системи як посередники.
4. Для процесу мислення необхідні попередні знання, що зберігаються в пам’яті.
5. Результати мислення спочатку завжди узагальнені.
6. Мислення має часовий характер (можна мислити в категоріях минулого, сьогодення або майбутнього).
М и с л е н н я з логічної точки зору є процесом формування думок і встановлення відношень між думками, що створює певні формальні структури й оцінюється за правилами істинності.
Мислення є також об’єктом багатьох інших наук, що досліджують його зі своїх точок зору.
Наприклад, фізіологія вищої нервової діяльності досліджує головний мозок як фізіологічну основу роботи інтелекту. Теорія і технологія штучного інтелекту, що була розвинута на основі кібернетики, має основою знання про людське мислення та займається створенням інтелектуальних машин, подібних до людини. Практичне призначення має також логістика, що є похідною від логіки і займається плануванням, організацією, контролем і регулюванням переміщення матеріальних та інформаційних потоків у просторі й часі. Особливо розвинутою є військова й економічна логістики.
Отже, логіка, як і інші науки, зацікавлена перш за все в отриманні знань про людське мислення у своєму найвищому призначенні – пізнанні. Відмінність логічного підходу до мислення визначена предметом логіки.
Мислення буває: теоретичним і практичним, образним і словесним, конкретним і абстрактним, повсякденним і науковим.
У правозастосовній діяльності – практичне конкретне образне мислення, що діє у співвідношенні з абстрактним. Людина має один інтелект, тому ці характеристики у практиці мислення опосередковано пов’язані: абстрактне мислення отримує знання на підставі конкретного досвіду, а в конкретному мисленні використовуються знання, здобуті абстрактним мисленням.
А б с т р а к т н е (понятійне) мислення (від лат. abstraction – відокремлюю, відволікаюсь) використовується при теоретичному мисленні, продукує основи для практичного мислення.
Характерними особливостями абстрактного мислення є: узагальнення, опосередкованість і нерозривний зв’язок із мовою. Узагальнення – це здатність абстрактного мислення характеризувати предмети в сукупності їх суттєвих ознак. Якщо на рівні чуттєвого пізнання предмет має вигляд наглядного образу, то на рівні абстрактного мислення предмет набуває понятійної системно організованої форми. Наприклад, усі злочинці є людьми, що виглядають по-різному у своїй образній формі, яка створюється нашим відчуттям. Але в понятті «злочинець» узагальнюються тільки спільні для всіх злочинців, але відмінні від інших людей суттєві характеристики, такі як: особа, яка вчинила передбачене законом антигромадське діяння (дія або без діяльність) і визнана винною в результаті судового розгляду.
Нерозривний зв’язок із мовою означає, що абстрактне мислення є словесним. Потрібно розрізняти мову «зовнішню» і «внутрішню». Мова у звичному значенні, відомому з мовознавства, є найважливішим засобом спілкування і пізнання, що постає як система звукових і графічних знаків, тобто система певних матеріальних об’єктів.
Але з логічної точки зору мова є також безпосередньою реальністю думки, тобто ми «думаємо словами». Наскільки ми розвинули абстрактне мислення, настільки ж розвинутою і культурною буде мова людини. І якщо людина не може висловити свою думку, то вона не осмислила певний предмет. У випадках, коли людина каже: «Я розумію, але сказати не можу», її розуміння знаходиться на інтуїтивному рівні і не є знанням, яке завжди формується словесно спочатку на рівні абстрактного мислення, а вже потім може матеріалізуватися у звукових або графічних формах. Завдяки такому подвійному існуванню мови (у думках і зовні) ми можемо пізнати, про що думає людина, й отримувати логічні знання.
Тому абстрактне мислення називають ще «мовним мисленням», а розумну мову – «практичним мисленням», що акумулює знання.
Потрібно розрізняти професійне і повсякденне конкретне мислення.
Характерними особливостями конкретного мислення є: безпосередній зв’язок з практикою; оперування одиничними предметами, що мають уявну образну форму; деталізація; відносна залежність від часу та контекстів. Важливо, щоб у людини в пам’яті зберігалась інформація про дії, що забезпечать досягнення поставленої мети.
Професійне практичне конкретне мислення керується поняттями, визначеними на рівні абстрактного мислення, тобто наукою.
Індивідуальне мислення людини характеризується:
1) самостійністю;
2) глибиною (здатністю встановлювати причини явищ);
3) широтою (ерудицією, здатністю утримувати велику кількість зв’язків між предметами);
4) гнучкістю (умінням змінювати, виправляти думку);
5) критичністю (здатністю правильно оцінювати об’єктивні умови, інші думки і власну діяльність);
6) швидкістю (здатністю швидко знаходити правильне рішення). Наявність єдиних критеріїв оцінки мислення свідчить про те, що в людській природі є базовий набір логічних операцій, алгоритми яких використовуються як стандарт для порівняння.
Отже, логіка зацікавлена в знанні про мислення, що досягає істини в пізнавальному процесі. Таке мислення на найвищому теоретичному рівні узагальнення людського досвіду пізнання постає як досконале. Саме логічний аспект мислення містить певні стандарти, за якими формується наукове знання і людське розуміння, планується соціально відповідальна професійна діяльність, аналізується й оцінюється її результат.
2. ПРЕДМЕТ НАУКИ ЛОГІКИ.
П р е д м е т о м л о г і к и як філософської науки є форми думки при правильному мисленні та закони, за якими формуються думки в пошуках істини. Правильне мислення здійснюється відповідно до логічних норм (принципів, аксіом, правил і законів). Оскільки саме логіка досліджує і визначає ці норми, мислення за правилами ще називають «логічним мисленням».
Правильність мислення пов’язана з логічною формою. Кожна думка має форму і зміст.
Основні форми думки – це поняття, судження й умовиводи. Ці форми співвідносяться за складністю. Елементарною вважається понятійна форма. Більш складним за кількістю елементів є судження, у простій формі якого є декілька понять у певному відношенні, а у складній співвідносяться прості судження. Найскладнішою формою є умовивід, у якому містяться як поняття, так і судження різних видів.
У природі людського мислення існують певні закономірності, що знайшли своє визначення в науці логіки як логічні закони. У традиційній логіці є чотири основні закони, що стосуються всіх логічних форм і в сукупності покривають весь обсяг логічних дій. Основні закони традиційної логіки – це закон тотожності, закон не протиріччя, закон виключеного третього і закон достатньої підстави.
3. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ НАУКИ ЛОГІКИ.
Перші наукові логічні знання з’являються незалежно одне від одного у Стародавній Греції та Стародавній Індії.
Логіка стародавніх греків поширюється у Європі та на Близькому Сході, а індійська логіка – у Китаї, Японії, Тибеті, Монголії, Індонезії та на Цейлоні. Спільним у цих історіях було те, що логіка в цих гілках формувалася в межах філософії.
Індійська логіка розвивалася на тлі буддійської філософії в тісно му зв’язку з риторикою, теорією ораторського мистецтва. Тому її ще називають «буддійською логікою».
В історії індійської логіки виділяють три основні етапи:
I етап – рання буддійська логіка (VI–V ст. до н. е. – II ст. н. е.);
II етап – діяльність логічних шкілньяя та вайшешика (III– V ст. н. е.);
III етап – розквіт буддійської логіки (VI–VIII ст.).
На ранньому етапі буддійської логіки досліджувалися різновиди публічної мови, способи прикрашати мову. Уже в ті часи розуміли, що для досягнення своєї мети мова повинна бути ясною, простою, цікавою за змістом, що пов’язує риторичні правила з логічними.
Особливістю індійської логіки, що відрізняє її від західної гілки історії, є розуміння логічного зв’язку, обумовлене буддійською теорією «проникнення». Стародавнім популярним прикладом із підручників індійської логіки є висловлювання про зв’язок диму та вогню: «Якщо я сприймаю дим, що підіймається над горою, то я можу стверджувати, що там є вогонь» (або коротко – «Немає диму без вогню»).
Різними були також логічні методи. Якщо для західної традиції провідним був дедуктивний метод, то для східної – аналогія, яка широко використовувалася для передачі знань шляхом афоризмів. Ці методи активно впроваджувалися для досягнення пізнавальної мети, яка також була відмінною для Сходу і Заходу. Якщо для західної культури логіка слугує розуму, була і залишається універсальною методологією отримання наукового знання, то для східної культури логіка слугує духу, збагаченню внутрішнього світу людини шляхом містичного з’єднання розуму і «серця». Сьогодні важливо розуміти відмінності логік Сходу і Заходу, тому що на цих логічних парадигмах створюються відповідні моделі соціального устрою, правового порядку, передумов для входження в простір міжнародного права, економіки, культури тощо. Різні логіки Сходу і Заходу, особливо їх протилежні характеристики, також створюють перешкоду для завершення повної глобалізації всесвітнього масштабу.
У західній логічній традиції, що бере свій початок у Стародавній Греції, розрізняють такі етапи розвитку логіки як науки:
I етап – традиційна логіка (від IV ст. до н. е. до середини XIX ст.);
II етап – сучасна логіка (від середини XIX ст. до наших днів).
У свою чергу, сучасна логіка поділяється на класичну (математичну, символічну) і некласичну (модальну, нечітку та ін.). На I етапі виникнення логіки як самостійної науки пов’язують з ім’ям Арістотеля (384–322 рр. до н. е.). Арістотель (його ще на зивали Стагірит, від назви його рідного міста Стагіри) – родоначальник традиційної логіки. Він був учнем Платона та вчителем Олександра Македонського. Арістотеля називають філософом-енциклопедистом, бо він написав більш ніж тисячу робіт, що охоплюють усі галузі філософського та наукового знання того часу. Він є засновником афінської школи під назвою «Лікей» (або «Ліцей»). Арістотель узагальнив і систематизував логічні знання своїх попередників – філософів мілетської школи, софістів, Демокрита, Сократа тощо. Він сформував предмет логіки, визначивши три логічні форми і логічні закони. Основні логічні теорії, побудову яких він вважав своїм головним надбанням, – це теорія силогізмів (дедукція) і теорія доведення. Його логічна система стала найвпливовішою для розвитку науки, освіти та культури в країнах Європи. Визнання логічного вчення Стагірита знайшло своє вираження в тому, що всю логіку від часів Античності до другої половини XIX ст. (до сучасної логіки) прийнято називати Арістотелевою логікою. Відкриття Арістотеля у сфері логіки мають не тільки значення для певного історичного етапу, а стали досягненням для європейської цивілізації протягом всієї історії. Арістотель не використовував термін «логіка», а тільки – «аналітика».
Дедуктивний метод став широко використовуватися за часів римського права. На противагу їй Френсіс Бекон (1561–1626) Френсіс Бекон був лорд-канцлером і пером Англії. Він займався впорядкуванням англійського законодавства, у процесі якого постала проблема узагальнення, яка не вирішувалася дедуктивним шляхом. Підкреслюючи новизну свого підходу, на відміну від Арістотелевого «Органону», Ф. Бекон називає свою роботу «Новий органон», де він викладає метод індукції. Логіка Бекона тісно пов’язана з гносеологією, де він показує, що логіка – не просто наука про диспути із сумою формальних правил, а знаряддя пізнання. Подібно тому як Арістотель вів боротьбу з логічними помилками, софізмами, Френсіс Бекон веде боротьбу зі складнощами, що виникають у процесі пізнання. Він називає їх «привидами», «ідолами».
II етап – етап сучасної логіки – розпочався з появи математичної логіки.
Сучасна логіка на більш глибокому рівні продовжила дослідження, започатковані в традиційній логіці, та логіка продовжує існувати як єдина наукова система знань про мислення. На сучасному етапі у продовження розвитку формальної логіки з’являються логіки конкретно-наукового та практичного призначення, такі як комп’ютерна логіка, що охоплює всю множину логік функціонування комп’ютерних систем, серед яких – математична логіка, багатозначна логіка, теорія цифрових автоматів, теорія алгоритмів, теорія формальних систем, формальні граматики тощо. Розвивається також логістика як учення про управління матеріальними, інформаційними та людськими потоками з метою їх оптимізації. Логістика є важливим інструментом менеджменту організацій.
- Викладач: Білошкурська Зінаїда Павлівна